Павло Вольвач, «Кляса» – перший наш пострадянський «індастріел», який по-біблійному «породив» цілий жанр (через 15 років перевиданий – непоганий критерій значущости!);

Василь Кожелянко, «Дефіляда в Москві» – перший хіт «альтернативної історії» (між іншим, гостро актуалізований останніми історичними подіями!);

Євген Пашковський, «Осінь для ангела» – можете любити або ні, але всі 1990-ті в нас точилась літературна війна «Андрухович чи Пашковський?», і принцип «горе переможеним» у літературі не працює – бодай тому, що без Пашковського не було б і Ульяненка (хвалити Бога, хоч його не забули!);

Василь Шкляр, «Ключ» – ууу, яка була радість і надія на «інтелектуальний український детектив»! (ще «Я, зомбі» Л.Кононовича в цьому ряду йшов, але дуже нещасливо в часі «розминувся» з зиґзагами книговидавничого ринку);

Брати Капранови, «Кобзар-2000» – класика сучасного українського масліту, за наявністю чи відсутністю якої «в топі» можна безпомильно судити про того «топу» професійність;

Світлана Пиркало, «Зелена Маргарита» – гучний дебют «покоління українських креаклів», що надовго визначив його стилістику;

Леонід Кононович, «Тема для медитації» (про цей роман я говорила на лекції в одній зв’язці з «НепрОстими» Прохаська, але він заслуговує й на окрему розмову, і я щиро здивована, що досі ніхто з критиків не завважив того «великого перелому» 2002-2003-го – коли нова українська література, «набравши тіла», водночас через Прохаська й Кононовича заговорила, за Шевельовим, «власним українським голосом»  — і цим, сама того не знаючи, на 5 років випередила головний європейський романний тренд, що тільки зараз стає мейнстрімом… а як ще додати, що того самого 2002-го я почала писати остаточний текст «Музею», то й геть цікаво наш сучасний «європейський профіль» вимальовується – за теорією відсилаю, знов-таки, до Шевельова, два обов’язкові есе з теми: «Від Коцюбинського до Росселіні, від Росселіні до Коцюбинського» та «Дон Кіхоти проміж нас («Народний Малахій» Жана Жіроду)», — а про «європейського Фортінбраса» після 2007 р. шукайте на відео лекції, коли його викладуть).

Ну й нарешті, бонусом, — хоч і не романи, але куди ж без них: Лесь Подерв’янський («Герой нашого часу») іБогдан Жолдак («Прощавай, суржику!») — батьки нашої «мовної революції» та української інтернет-літератури (вся вона — з їхньої «шинелі», і нема на те ради!).

А кого всерйоз цікавить, «що читали, і про що сперечалися» за період 1992-2002 рр. – ласкаво прошу до нашого з Юрієм Володимировичем Шевельовим «Вибраного листування на тлі доби»: цілий культурний (і суспільний) процес «першої половини доби незалежности» там задокументовано in fluenti — куди краще, ніж я нині можу розказати хоч би й за 10 відкритих лекцій.

Словом, шановне панство, побільше читайте – і не лише з інтернету! Тільки так можна виробити собі власний «навігатор» у нашому книжковому морі – котре насправді значно глибше й цікавіше за те болото, яким воно може здатись на поверхневий погляд.

Оксана Забужко